про зустріч папи з кирилом
Отож § 24 говорить нам про прозелітизм. З довголітньої практики католицько-православної полеміки довкола цього слова зрозуміло, що для Московської патріархії прозелітизмом є будь-яка діяльність іншої конфесії на її «канонічній території». Мабуть на підвердження того, що «документи на Україну лежать в моїй папці, а не в твоїй», Патріарх Кирило взяв з собою на Кубу українського митрополита Антонія (Паканича). Це байдуже, що на території України щонеділі церкву відвідує в середньому від 5% (в містах) до 16% (в селах) і ці показники ще й змінюються зі Заходу на Схід. Байдуже також, що в Росії до церкви ходить менше людей, ніж в секуляризованій Західній Європі, проте все населення пострадянського простору, за версією Патріарха Кирила, є православним. І тому, на його думку, будь яка діяльність інших християн на цих теренах суперечить словам Павла, цитованим у Декларації: «Я вважав, однак, за честь не проповідувати Євангелії там, де Христове ім'я було вже відоме, щоб не будувати на чужій основі» (Рим. 15,20) (§ 24).
Другим проблематичним моментом формулювань Декларації є відсутність чіткого розуміння, хто з ким тут говорить. Якщо Патріарх Кирил бачить у Папі Римському лише главу Римо-Католицької Церкви, тобто Західної чи Латинської, то прозелітизм в його розумінні є саме діяльність християн західної традиції. А як бути зі східними католиками? Навіть якщо прийняти неактуальну теорію Патріарха Кирила про «канонічні території», то слід сказати, що вони співіснують на ті й же території, що й православні, вважаючи її своєю і мають на це право. Й історія благовісті на цій території це також і їхня історія.
§ 25 майже дослівно повторює цитату з відомої Баламандської декларації 1993 року. З якої православні зазвичай люблять цитувати лише першу частину. В ній йдеться про те, що Унія якметод єдності є неприйнятним. Проте не завжди додають, що Східні Католицькі Церкви, згідно з Баламандом, мають право на своє існування. Православні не завжди розуміють чи вдають, що не розуміють, той нюанс, що Католицька Церква, засуджуючи метод, не засуджує тим самим саму єдність. Позитивом цього параграфу є те, що в ньому йдеться про необхідність примирення між греко-католиками і православними без будь-яких попередніх умов, як це робилось зазвичай дотепер. Декларація вживає по відношенню до греко-католиків термін «церковні спільноти» (на відміну від більш богословського Баламандського документу), це дуже схоже на термінологію Московського Патріархату, проте вже в наступному параграфі католицькі спільноти в Україні названі Церквами. Тож не думаю, що термінологію цього параграфу варто надто сильно критикувати. Цей документ не є богословсько-канонічним текстом, про що було заявлено напередодні, тож це змінює ракурс погляду на нього.
Хоч там немає улюблених слів Патріарха Кирила про «братовбивчий» чи «громадянський» конфлікт, а йдеться про конфлікт на території України з невідомими учасниками. Проте для українців цей абзац топить увесь документ. Оскільки вони не розв`язували війни на своїй території, не окуповували частину чужої держави. Українська армія боронить державу від зовнішньої агресії, яка є очевидною для цілого цивілізованого світу.
Завершальні параграфи Декларації (§ 28-30) перекликаються з її вступними статтями. Вони є доброю ілюстрацією того, що і католики, і православні сьогодні все більше здатні спільно свідчити свою віру світові. Незважаючи на те, що такому свідченню заважає сьогодні намагання приховати правду чи спроби втягнути Церкви в обслуговування політичних замовлень ненаситних диктаторів, все ж оптимізму втрачати не варто.
Отож § 24 говорить нам про прозелітизм. З довголітньої практики католицько-православної полеміки довкола цього слова зрозуміло, що для Московської патріархії прозелітизмом є будь-яка діяльність іншої конфесії на її «канонічній території». Мабуть на підвердження того, що «документи на Україну лежать в моїй папці, а не в твоїй», Патріарх Кирило взяв з собою на Кубу українського митрополита Антонія (Паканича). Це байдуже, що на території України щонеділі церкву відвідує в середньому від 5% (в містах) до 16% (в селах) і ці показники ще й змінюються зі Заходу на Схід. Байдуже також, що в Росії до церкви ходить менше людей, ніж в секуляризованій Західній Європі, проте все населення пострадянського простору, за версією Патріарха Кирила, є православним. І тому, на його думку, будь яка діяльність інших християн на цих теренах суперечить словам Павла, цитованим у Декларації: «Я вважав, однак, за честь не проповідувати Євангелії там, де Христове ім'я було вже відоме, щоб не будувати на чужій основі» (Рим. 15,20) (§ 24).
Другим проблематичним моментом формулювань Декларації є відсутність чіткого розуміння, хто з ким тут говорить. Якщо Патріарх Кирил бачить у Папі Римському лише главу Римо-Католицької Церкви, тобто Західної чи Латинської, то прозелітизм в його розумінні є саме діяльність християн західної традиції. А як бути зі східними католиками? Навіть якщо прийняти неактуальну теорію Патріарха Кирила про «канонічні території», то слід сказати, що вони співіснують на ті й же території, що й православні, вважаючи її своєю і мають на це право. Й історія благовісті на цій території це також і їхня історія.
§ 25 майже дослівно повторює цитату з відомої Баламандської декларації 1993 року. З якої православні зазвичай люблять цитувати лише першу частину. В ній йдеться про те, що Унія якметод єдності є неприйнятним. Проте не завжди додають, що Східні Католицькі Церкви, згідно з Баламандом, мають право на своє існування. Православні не завжди розуміють чи вдають, що не розуміють, той нюанс, що Католицька Церква, засуджуючи метод, не засуджує тим самим саму єдність. Позитивом цього параграфу є те, що в ньому йдеться про необхідність примирення між греко-католиками і православними без будь-яких попередніх умов, як це робилось зазвичай дотепер. Декларація вживає по відношенню до греко-католиків термін «церковні спільноти» (на відміну від більш богословського Баламандського документу), це дуже схоже на термінологію Московського Патріархату, проте вже в наступному параграфі католицькі спільноти в Україні названі Церквами. Тож не думаю, що термінологію цього параграфу варто надто сильно критикувати. Цей документ не є богословсько-канонічним текстом, про що було заявлено напередодні, тож це змінює ракурс погляду на нього.
Хоч там немає улюблених слів Патріарха Кирила про «братовбивчий» чи «громадянський» конфлікт, а йдеться про конфлікт на території України з невідомими учасниками. Проте для українців цей абзац топить увесь документ. Оскільки вони не розв`язували війни на своїй території, не окуповували частину чужої держави. Українська армія боронить державу від зовнішньої агресії, яка є очевидною для цілого цивілізованого світу.
Завершальні параграфи Декларації (§ 28-30) перекликаються з її вступними статтями. Вони є доброю ілюстрацією того, що і католики, і православні сьогодні все більше здатні спільно свідчити свою віру світові. Незважаючи на те, що такому свідченню заважає сьогодні намагання приховати правду чи спроби втягнути Церкви в обслуговування політичних замовлень ненаситних диктаторів, все ж оптимізму втрачати не варто.
No comments:
Post a Comment