http://catholicnews.org.ua/u-bruneyi-zaboronili-rizdvo
попалась в руки стара книга, яку читав ще в юності.
І ця книга протягом дня змусила мене її переосмислити.
Я подумав, що здавалося б романи Решада Нурі Гюнтекіна з тематикою фундаменталізму і теократією не мають нічого спільного, а ось в романі "Чаликушу" прихований цікавий меседж.
Решад Нурі Гюнтекін описував діяльність католицької місії в Туреччині, та реалії ісламської держави того часу.
З одного боку діяльність місіонерської французької конгрегації, яка організувала на Близькому Сході пансіони і сирітські будинки для представників усіх національностей і віросповідань.
Взагалі історично навіть назва і ідея конгрегації ''Dames de Sion'' , говорить про те, що освіта була досить пристойною.
Любвіобільні й покірні вчителі монахині, з ангельським терпінням, з педагогічними методами толерантності та всепрощення, адже героїня роману вже подорослішавши визнає пізніше, що атмосфера і уклад цього освітнього закладу на все життя у неї залишили почуття ніжності і співчуття, і її неприборкану перевиховали любов'ю, і дуже сильно допомогли в майбутньому боротися з тяготами життя.
З іншого боку ми свідки дуже традиційного суспільства, де 10-12 річні діти стають нареченими, де занепала жінка боїться своєї тіні бо її можуть побити камінням, і також прирікає своє дитя на презирство суспільства, і де дівчинка змушена брехати що вона не любить свою матір.
Школа в якій, якщо і вчать читати, то тільки для вивчення Корану, і де в дитячих серцях релігія вбиває всі земні бажання, і діти тільки й чують розповіді про жахи загробних муків, і навіть грають між собою імітуючи похорон, або те й справа доводять до сліз однокласницю, дочку тієї самої грішниці.
Незважаючи на те що багато хто стверджує що ні християнської цивілізації, ні навіть поняття "християнського світу" вже давно не існує, я наберуся сміливості стверджувати що у романі "Чаликушу" є натяк на контраст двох цивілізацій, описаний в художній формі Решадом Нурі Гюнтекіном, де можливо завуальовано автор навіть ставить читачеві риторичні запитання; - яким цивілізаційним шляхом Туреччині, взагалі країнам сходу, рухатися далі?
Решад Нурі Гюнтекін всупереч паранжі і чаршафу, звеличує красу і любов, звеличує (може несвідомо) християнську цивілізацію де визнається повага до людської одиниці, де цінується людська гідність, де вміють побачити і виховати красу і цінність людини як особистості.
Може роман і не багатий сюжетом, і розрахований на юного читача, але не дивлячись на минулі століття, зачіпається тема яка дуже актуальна як для східних країн одержимих сьогодні радикалами і есхатологією, так і для тієї ж Туреччини, яка при теперішньому консервативно налаштованому режимі може впасти в ті ж спокуси старого державного устрою, і має відношення також до Брунею у якому заборонили святкувати Різдво.
У авторитарних суспільствах вседозволені правлячі еліти живуть як земні боги, правосуддя їх не чіпає, а вони мають право чинити все, що завгодно.
(от достатньо наприкінці цієї англомовної статті подивитися інтерв'ю моделі, якій довелося опинитися в палаці султана Брунеюhttp://goo.gl/YydqSt )
Так от вони бояться Різдва, бояться Християнства, бояться демократичних цінностей, бо для еліт особисто жити в брехні, жити при деспотії, лицемірстві, жити при вседозволеності, набагато безпечніше.
попалась в руки стара книга, яку читав ще в юності.
І ця книга протягом дня змусила мене її переосмислити.
Я подумав, що здавалося б романи Решада Нурі Гюнтекіна з тематикою фундаменталізму і теократією не мають нічого спільного, а ось в романі "Чаликушу" прихований цікавий меседж.
Решад Нурі Гюнтекін описував діяльність католицької місії в Туреччині, та реалії ісламської держави того часу.
З одного боку діяльність місіонерської французької конгрегації, яка організувала на Близькому Сході пансіони і сирітські будинки для представників усіх національностей і віросповідань.
Взагалі історично навіть назва і ідея конгрегації ''Dames de Sion'' , говорить про те, що освіта була досить пристойною.
Любвіобільні й покірні вчителі монахині, з ангельським терпінням, з педагогічними методами толерантності та всепрощення, адже героїня роману вже подорослішавши визнає пізніше, що атмосфера і уклад цього освітнього закладу на все життя у неї залишили почуття ніжності і співчуття, і її неприборкану перевиховали любов'ю, і дуже сильно допомогли в майбутньому боротися з тяготами життя.
З іншого боку ми свідки дуже традиційного суспільства, де 10-12 річні діти стають нареченими, де занепала жінка боїться своєї тіні бо її можуть побити камінням, і також прирікає своє дитя на презирство суспільства, і де дівчинка змушена брехати що вона не любить свою матір.
Школа в якій, якщо і вчать читати, то тільки для вивчення Корану, і де в дитячих серцях релігія вбиває всі земні бажання, і діти тільки й чують розповіді про жахи загробних муків, і навіть грають між собою імітуючи похорон, або те й справа доводять до сліз однокласницю, дочку тієї самої грішниці.
Незважаючи на те що багато хто стверджує що ні християнської цивілізації, ні навіть поняття "християнського світу" вже давно не існує, я наберуся сміливості стверджувати що у романі "Чаликушу" є натяк на контраст двох цивілізацій, описаний в художній формі Решадом Нурі Гюнтекіном, де можливо завуальовано автор навіть ставить читачеві риторичні запитання; - яким цивілізаційним шляхом Туреччині, взагалі країнам сходу, рухатися далі?
Решад Нурі Гюнтекін всупереч паранжі і чаршафу, звеличує красу і любов, звеличує (може несвідомо) християнську цивілізацію де визнається повага до людської одиниці, де цінується людська гідність, де вміють побачити і виховати красу і цінність людини як особистості.
Може роман і не багатий сюжетом, і розрахований на юного читача, але не дивлячись на минулі століття, зачіпається тема яка дуже актуальна як для східних країн одержимих сьогодні радикалами і есхатологією, так і для тієї ж Туреччини, яка при теперішньому консервативно налаштованому режимі може впасти в ті ж спокуси старого державного устрою, і має відношення також до Брунею у якому заборонили святкувати Різдво.
У авторитарних суспільствах вседозволені правлячі еліти живуть як земні боги, правосуддя їх не чіпає, а вони мають право чинити все, що завгодно.
(от достатньо наприкінці цієї англомовної статті подивитися інтерв'ю моделі, якій довелося опинитися в палаці султана Брунеюhttp://goo.gl/YydqSt )
Так от вони бояться Різдва, бояться Християнства, бояться демократичних цінностей, бо для еліт особисто жити в брехні, жити при деспотії, лицемірстві, жити при вседозволеності, набагато безпечніше.
No comments:
Post a Comment